Оксана прийшла до нас у редакцію з фотографіями, де вона тримає книжку Сергія Жадана з автографом і посміхається так, як, за її словами, «не посміхалася чотири роки». Її чоловік помер у 2022-му від раптового інсульту. Їм було по 54. Всі плани — Венеція на рубіновий ювілей, дача під Києвом, книжковий клуб «на пенсії» — зависли у повітрі, як незакінчене речення.
«Я не шукала нікого, — говорить вона зараз. — Я шукала книжку».
Травневий Арсенал 2025
Щороку в травні в Мистецькому Арсеналі на Печерську проходить Міжнародний книжковий ярмарок. Оксана, філолог за освітою, бібліотекарка за професією, колись ходила туди з чоловіком. Після його смерті пропустила три сезони. Четвертий — не змогла пропустити.
«Я сама себе умовляла тиждень, — розповідає. — Сказала собі: зайдеш, купиш дві книжки, підеш. Без розмов, без спогадів».
Вона зайшла, купила одну. Стояла біля стенду видавництва «Старого Лева», гортала поетичну збірку. Поруч стояв чоловік, приблизно її віку, і гортав ту саму. Їхні руки одночасно потягнулися до останнього примірника.
Перші слова
«Я відсмикнула руку, — згадує Оксана. — Сказала: "Беріть, я іншу знайду". А він сказав: "Давайте я Вам куплю, а Ви мені потім розкажете, чи воно того варте"».
Його звали Роман. 61 рік, розлучений з 2019-го, архітектор, двоє дорослих дітей, одна онука. Приїхав з Ужгорода на три дні — у справах і заодно на Арсенал, бо «вдома у книгарнях все одно те саме».
Вони зайшли в кав'ярню на території комплексу. Замовили каву, сіли під деревом. Оксана подивилася на годинник і зрозуміла, що минуло дві години, а їй здалося — двадцять хвилин.
Про що говорили
«Ми не говорили про себе у першу годину, — сміється вона. — Ми говорили про Жадана, Забужко, потім перейшли на Стуса, потім на перекладачів. Він знає напам'ять Лорку в перекладі Лукаша. Я давно не чула людини, яка читає вголос так, як він».
Потім, повільно, через книжки, вони прийшли до власних історій. Роман розповів про розлучення — довге, без злоби, про дружину, з якою досі телефонує раз на місяць. Оксана розповіла про чоловіка. Про той ранок на кухні, коли він сказав «голова трохи болить», і через годину його не стало.
«Він не сказав "співчуваю", — відзначає вона. — Він сказав: "Розкажіть про нього, якщо хочете". І я розповідала півтори години. Він слухав так, як давно ніхто не слухав».
Чому це спрацювало
Оксана аналізує зараз, через вісім місяців після тієї зустрічі:
- Місце було правильне. Не бар, не сайт, не чийсь день народження. Арсенал — простір, де всі вже об'єднані якоюсь цікавістю.
- Ніхто не прийшов шукати. Вона йшла по книжку. Він — теж. Коли два дорослі люди зустрічаються у спільному інтересі, а не у спільному полюванні, напруга миттєво спадає.
- Він не злякався її горя. Не втік, не змінив тему, не наплів кліше. Просто залишився поруч.
- Вона не грала. «Я була у своїй старій сукні з Вільнюса, без макіяжу, бо поспішала. Я не ховала ні зморшок, ні втому. І, виявляється, це не перешкодило».
Як це триває зараз
Роман досі живе в Ужгороді. Оксана — у Києві, на Солом'янці. Вони бачаться раз на три тижні, переважно в Києві, іноді у Львові, раз були разом на Свіржі. Ні вона, ні він не поспішають переїжджати.
«Я не знаю, чи ми одружимося, — каже Оксана. — Я навіть не знаю, чи ми будемо жити разом. Але знаю: у мене знову є людина, з якою я хочу обговорювати, що я щойно прочитала. Це я вже думала, що втратила назавжди».
Що вона каже іншим вдовам
Наприкінці розмови Оксана попросила передати кілька фраз тим, хто читає її історію:
«Не шукайте замість. Не шукайте навіть схожого. Шукайте людину, з якою Вам цікаво мовчати. І не цурайтеся місць, де Ви колись були щасливі — там Ви вже знаєте, як бути собою».
Цього травня Оксана знову йде на Арсенал. Цього разу — не сама.
